Рух це частина нашого життя без якої воно просто неможливе. Це не лише дія, наприклад, піти в магазин, але й процес, який відбувається щосекунди. Все довкола змінюється, день змінює ніч, пори року, настрій, погляди, думки, досвід і ще безліч усього. У цій круговерті подій ми просто не маємо права зупинятись лише тому, що нам так добре. Зупинитись, не маю на увазі просто перепочинок, а розвиток особистості, що має на меті вдосконалення, досягнення.

   У житті стається безліч ситуацій, внаслідок чого не раз опускаються руки. В нас досить подивитись випуск новин, то захворіти можна. Майже завжди про якість природні катаклізми, то топить, то снігом засипає, то градом закидає, то спека висушує все до щенту. Як не вбивство, то автокатастрофа, то ще який нещасний випадок. Ми, молодь, ще можливо, не так підпадаємо під цей негативний вплив, а от старше покоління переймається усім, співпереживає. Ой як часто можна почути від них фразу на зразок: «А колись було…». Так, власне, було. І так, як було вже точно не буде. Не буде хліба за 16 копійок, молока за 20 копійок чи шкарпеток за 6 копійок. І саме таке неприйняття і часте повертання у минулі часи найбільше шкодить. 

    Людям важко дається усвідомлення безповоротності часу і його нових вимог, продиктованих прогресом. Так, до змін пристосовуватись важко. Зона комфорту, до якої ми звикли, бере верх, а вихід з неї у невідоме, вселяє страх.

   Мала досвід спілкування з ув’язненими жінками. Обставини склались так, що вони потрапили у виправну колонію, хто вперше, а хто й ні. Хтось свідомо обрав такий шлях, а хтось просто був, як то кажуть, «крайній». Але на цьому життя не зупинилось. І вижити, пройшовши цей шлях, можна лише тоді, якщо рухатись далі. Не зациклюватись на події, а усвідомити проблему, працювати над собою, зробити «роботу над помилками» і гідно вистояти у випробуванні. Це, звичайно, не усім вдається, але це вже вибір людини, свідомий вибір. Так приємно чути, що ув’язнення не стало вироком для людини. Вона після виходу на свободу телефонує і розповідає про влаштоване життя, створену сім’ю, плани на майбутнє. Це і є найбільший приклад того, що за жодних обставин життя не завершується. Як сказав одного разу Джоні Депп: «Виходу немає лише з гробу, так що не скигліть». Для мене це тепер мотиваційна фраза. Немає безвихідних ситуацій, є люди, які не бажають шукати вихід.

    Так, звичайно, якщо сказати цю фразу людині, яка втратила когось близького, рідного, дорогого, то вона напевне не зрозуміє. Її життя обірвалось в мить, стало з ніг на голову, вийшло з усталеного ритму, і тепер, здається закінчилось назавжди. І потрібно дати людині пережити цей момент, усвідомити ситуацію, переоцінити. Але важливо не дати заглибитись у себе і у своє горе. З такого стану виходити вже дуже важко. В такі моменти важлива підтримка рідних, друзів, близьких, небайдужих людей. Донести необхідність продовжувати робити те, що й робив до цього: працювати, виховувати дітей, доглядати батьків, займатись улюбленою справою. І в жодному разі не жертвувати собою чи докоряти за те, що живеш, а той, хто був так дорогий пішов з цього світу.

    Рухатись вперед ми зобов’язані хоч це неабияка робота над собою. Заспокоюємо себе і виправдовуємо свою лінь тим, що ми прості смертні і нам багато не під силу. Проте, маючи вільну волю, мусимо робити правильний вибір, бо відповідальність за своє життя несемо самі, а не хто інший. Немає на кого нарікати, що бідні, нещасні, живемо не у тій країні і ще хтозна в  чому. Але завжди шукаємо винних, лиш не себе. А що конкретно зробили, щоб покращити свої умови? Роботу змінювати боїмось, бо стабільність понад усе. А що зробили, щоб стати щасливішими, принаймні кожен для себе? Для цього взагалі, як а мене, потрібно зовсім небагато. Посмішка близьким зранку, добре слово, позитивні думки, розвиток своєї особистості. І, найголовніше, напевне, мати мету, мрію. Зростання в будь-якому плані, досягнення найпростішої мети, маленькі перемоги над собою, позбутися поганої звички, натомість напрацювати позитивну,  це маленькі кроки, які щодня роблять нас щасливими. Так, невдачі бувають, вони, я б сказала, повинні бути, бо і є тим рушієм змін. Вони загартовують нас, формують особистість, світогляд, дають досвід. Іноді стають величезними перешкодами на шляху, але незважаючи на все, ми повинні жити, творити, рухатись, і в жодному разі, не зупинятись.  Ну… хіба на маленький перепочинок, щоб зі свіжими силами братись до роботи і досягати нових вершин!